середа, 5 грудня 2012 р.
вівторок, 4 грудня 2012 р.
пʼятниця, 16 листопада 2012 р.
Есе про Лесю Українку
Найширше, всенародне визнання Леся Українка здобула як поетеса, її ім'я ввійшло в свідомість поколінь як символ мужності й боротьби. «Своїми думками вона обіймає весь український народ… Вона старається розбудити в серцях цього народу віру в краще майбутнє й у власні сили…». Вірші писала протягом усього творчого життя: відома нам перша поезія «Надія» датована 1880 роком, остання – «Про велета» - 1931.
У творчості кожного письменника важливо визначити два головні аспекти: зміст і характер написаного та місце і роль його в історії літератури. Для аналізу творчості Лесі Українки це особливо суттєво, бо за ідейно-художнім смислом та значенням для історії її поезія займає особливе місце.
До Лесі Українки були великі поети – Тарас Шевченко та Іван Старицький, Павло Грабовський. Це були певні зразки і ті традиції, до яких не була байдужою муза юної поетеси, доки не визначилась її власна творча дорога. Рано ознайомилась вона із класиками російської літератури, добре знала Пушкіна, Лермонтова ,Некрасова, неодноразово цитувала з пам'яті їх рядки. Широко обізнана була Леся Українка і з світовою літературою, чимало перекладала поетичних творів зарубіжних авторів.
Світ поезії Лесі Українки, різноманітно- багатий, яскраво індивідуальний, емоційно-піднесений. Її талант лірика найповніше розкрився в громадянській поезії. Розглядаючи жанри громадсько-політичної лірики в контексті свідомості епохи, переконуємось, що образна думка поетеси органічно пов'язана з реальним життям, з найважливішими подіями того часу. Саме тому двосічні мечі і блискавиці, вогнисті пісні і дзвін кайданів, громи весняної бурі і борці-прометеїсти з'являються у творчості Лесі Українки як естетични необхідність. Тема революційної боротьби, любов до рідного краю, роздуми про майбутнє народу, завдання і обов'язки митця визначили головний пафос творчості письменниці, а разом з тим і світ художніх образів. Поетична спадщина Лесі Українки вміщена у збірках «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1902), «Відгуки» (1913). В останнє десятиліття свого життя (1903-1913) вона написала ще понад сто віршів, половина з яких за життя автора не друкувалося. Серед них «Дим», «Пісні про волю», «Мріє не зрадь…», «Упоєні на бенкетах кривавих» та інші.
Іван франко найбільший серед сучасників знавець і цінитель поезії Лесі Українки, підсумовуючи її творчий доробок, у 1900 році писав: «Головною її силою є лірика і малюнки сцен і ситуацій, що випливають із ліричного настрою. Тут кожне слово має силу і пластику, тут, що не строфа, то мистецьке степенування поетичного шляху. Леся Українка … уміє простими словами викликати глибоке враження». Ліричні поезії – це сторінки прагнень і страждань, поривань і сумнівів, радості і горя поетеси. Були в них зоряні верховіття, були й хвилини розпачу. Поза сумнівом, що багата, дивовижна особистість Лесі Українки відзеркалюється у світі поезії. Та не слід сприймати це прямолінійно, бо «пам'ятайте, - говорила поетеса, що я шукаю завжди у творах поетеси не автобіографії, а такого чогось, що не його одного обходило б». Тож не дивно, що у письменниці переважає громадсько-політична лірика. Крім того, перевага громадянських мотивів над усіма іншими була вже традицією в українській літературі, адже після суб'єктивної лірики поетів-романтиків 20 - 40-х років у поезії утверджуються і домінують ці мотиви. Перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» засвідчувала прихід в українку літературу нової сили, потенціальні можливості якої були незаперечними. Вона збагачувала національну поезію новими мотивами, образами, урізноманітнювала ритмічну і строфічну будову вірша. Слідом за Франком її автор застосовує в українській поезії принцип циклування, який розширював межі й можливості ліричних жанрів. Нова поетична збірка Лесі Українки відзначалася чіткою, викінченою композицією, ідейно-тематичною цілеспрямованістю. Її відкривала поема «Давня казка», і цей зачин звучав як голос поета-громадянина, з позиції якого виступив автор. Він утверджував силу поетичного слова-діла, високе призначення митця як виразника інтересів народу. Сама ж поетеса в часи найтяжчих життєвих бур поринала в творчість, заглиблювалася в неї, рятувалась її могутньою силою. Тому закономірним визнанням є наступний вірш циклу – «Хотіла б я піснею стати…», за ним – «Перемога», звернення «До музи»… Всі ці заголовки – ніби сходинки в логічних переходах сюжету. Особливо ясно виявився перехід поетеси від лірики медативної до ліро-епосу і драматичного монологу, від вірша римованого до вільного. Для збірки характерна строфічна і жанрова розкованость і розмоїтність. Це були ознаки якісно нового для уккраїнської поезії типу художньої творчості.Сучасна поетесі критика високо оцінила її нову збірку, яка стала популярною серед читачів.
У творчості кожного письменника важливо визначити два головні аспекти: зміст і характер написаного та місце і роль його в історії літератури. Для аналізу творчості Лесі Українки це особливо суттєво, бо за ідейно-художнім смислом та значенням для історії її поезія займає особливе місце.
До Лесі Українки були великі поети – Тарас Шевченко та Іван Старицький, Павло Грабовський. Це були певні зразки і ті традиції, до яких не була байдужою муза юної поетеси, доки не визначилась її власна творча дорога. Рано ознайомилась вона із класиками російської літератури, добре знала Пушкіна, Лермонтова ,Некрасова, неодноразово цитувала з пам'яті їх рядки. Широко обізнана була Леся Українка і з світовою літературою, чимало перекладала поетичних творів зарубіжних авторів.
Світ поезії Лесі Українки, різноманітно- багатий, яскраво індивідуальний, емоційно-піднесений. Її талант лірика найповніше розкрився в громадянській поезії. Розглядаючи жанри громадсько-політичної лірики в контексті свідомості епохи, переконуємось, що образна думка поетеси органічно пов'язана з реальним життям, з найважливішими подіями того часу. Саме тому двосічні мечі і блискавиці, вогнисті пісні і дзвін кайданів, громи весняної бурі і борці-прометеїсти з'являються у творчості Лесі Українки як естетични необхідність. Тема революційної боротьби, любов до рідного краю, роздуми про майбутнє народу, завдання і обов'язки митця визначили головний пафос творчості письменниці, а разом з тим і світ художніх образів. Поетична спадщина Лесі Українки вміщена у збірках «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1902), «Відгуки» (1913). В останнє десятиліття свого життя (1903-1913) вона написала ще понад сто віршів, половина з яких за життя автора не друкувалося. Серед них «Дим», «Пісні про волю», «Мріє не зрадь…», «Упоєні на бенкетах кривавих» та інші.
Іван франко найбільший серед сучасників знавець і цінитель поезії Лесі Українки, підсумовуючи її творчий доробок, у 1900 році писав: «Головною її силою є лірика і малюнки сцен і ситуацій, що випливають із ліричного настрою. Тут кожне слово має силу і пластику, тут, що не строфа, то мистецьке степенування поетичного шляху. Леся Українка … уміє простими словами викликати глибоке враження». Ліричні поезії – це сторінки прагнень і страждань, поривань і сумнівів, радості і горя поетеси. Були в них зоряні верховіття, були й хвилини розпачу. Поза сумнівом, що багата, дивовижна особистість Лесі Українки відзеркалюється у світі поезії. Та не слід сприймати це прямолінійно, бо «пам'ятайте, - говорила поетеса, що я шукаю завжди у творах поетеси не автобіографії, а такого чогось, що не його одного обходило б». Тож не дивно, що у письменниці переважає громадсько-політична лірика. Крім того, перевага громадянських мотивів над усіма іншими була вже традицією в українській літературі, адже після суб'єктивної лірики поетів-романтиків 20 - 40-х років у поезії утверджуються і домінують ці мотиви. Перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» засвідчувала прихід в українку літературу нової сили, потенціальні можливості якої були незаперечними. Вона збагачувала національну поезію новими мотивами, образами, урізноманітнювала ритмічну і строфічну будову вірша. Слідом за Франком її автор застосовує в українській поезії принцип циклування, який розширював межі й можливості ліричних жанрів. Нова поетична збірка Лесі Українки відзначалася чіткою, викінченою композицією, ідейно-тематичною цілеспрямованістю. Її відкривала поема «Давня казка», і цей зачин звучав як голос поета-громадянина, з позиції якого виступив автор. Він утверджував силу поетичного слова-діла, високе призначення митця як виразника інтересів народу. Сама ж поетеса в часи найтяжчих життєвих бур поринала в творчість, заглиблювалася в неї, рятувалась її могутньою силою. Тому закономірним визнанням є наступний вірш циклу – «Хотіла б я піснею стати…», за ним – «Перемога», звернення «До музи»… Всі ці заголовки – ніби сходинки в логічних переходах сюжету. Особливо ясно виявився перехід поетеси від лірики медативної до ліро-епосу і драматичного монологу, від вірша римованого до вільного. Для збірки характерна строфічна і жанрова розкованость і розмоїтність. Це були ознаки якісно нового для уккраїнської поезії типу художньої творчості.Сучасна поетесі критика високо оцінила її нову збірку, яка стала популярною серед читачів.
понеділок, 12 листопада 2012 р.
субота, 10 листопада 2012 р.
понеділок, 5 листопада 2012 р.
«Темна хмара, а веселка ясна…»
Темна хмара, а веселка ясна.
Що ти робиш, дівчино нещасна?
Ореш тугу, сієш на ній смуток,
схаменися, який з того скуток!
Тож не зійде рута
на твоїй ріллі,
а зійде отрута,
жалі не малі.
Хай би туга облогом лежала,
а ти б собі пшениченьку жала.
А в пшениці то мак, то волошки
закрасили б роботоньку трошки.
Ой хто займе постать,
жни та обжинайсь,
як надійде хмара,
то й не оглядайсь!
Підписатися на:
Дописи (Atom)