Думи і мрії

Друга збірка поетичних творів Лесі Українки «Думи і мрії» вийшла друком у Львові 1899 р. У її виданні брав участь В. Гнатюк.

Збірка складається з поем «Давня казка» (1893), «Роберт Брюс, король шотландський» (1893) і поезій, написаних у 1890-х роках.

«В небі місяць зіходить смутний…»

В небі місяць зіходить смутний,

Поміж хмарами вид свій ховає, (2)

Його промінь червоний, сумний

Поза хмарами світить-палає.

Мов пожежа на небі горить,

Землю ж темнії тіні вкривають,

Ледве промінь прорветься на мить,

Знову хмари, мов дим, застилають.

Крізь темноту самотно зорить

Одинокая зірка ясная,

Її промінь так гордо горить,

Не страшна їй темнота нічная!

Гордий промінь в тієї зорі,

Та в нім туга палає огниста,

І сіяє та зірка вгорі,

Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зірка сумна

Променистими слізьми ридає?

Чи того, що самотна вона

По безмірнім просторі блукає?..

«Великеє місто. Будинки високі…»

Великеє місто. Будинки високі,

Людей тих – без ліку!

Веселую чутно музику.

Розходяться людськії лави широкі,

Скрізь видно ту юрбу велику.

І все чужина! ох, біда самотному

У місті широкім

Себе почувать одиноким!

І добре, хто має к багаттю чийому

Склонитися слухом і оком.

То ж добрії люди мене привітали

В далекій країні,

Там друга в прихильній дівчині

Знайшла я. І моря красу споглядали

Не раз ми при тихій годині.

На тихому небі заблиснули зорі,

Огні запалали

У місті. Ми тихо стояли,

Дивились, як ясно на темному морі

Незлічені світла сіяли.

«Сонечко встало, прокинулось ясне…»

Сонечко встало, прокинулось ясне,

Грає вогнем, променіє,

І по степу розлива своє світлонько красне, 

Степ від його червоніє.

Світлом рожевим там степ паленіє,

Промінь де ллється іскристий,

Тільки туман на заході суворо синіє,

Там заляга він, росистий.

Он степовеє село розляглося

В балці веселій та милій,

Ясно-блакитним туманом воно повилося,

Тільки на хатоньці білій

Видно зеленую стріху. А далі, – де гляну, –

Далі все степ той без краю,

Тільки вітряк виринає де-не-де з туману;

Часом могилу стріваю.

В небі блакитнім ніде ні хмаринки, –

Тихо, і вітер не віє.

Де не погляну, ніде ні билинки,

Тиха травиця леліє…

Конвалія

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,

Залишить байдуже!..